The Island of Doctor Moreau
H.G. Wells
GENRE X. ЛЮДСЬКИЙ КРИК
Наближаючись до хатини, я побачив, що то світилося у відчинених дверях моєї кімнати. Я почув голос Монтгомері з темряви:
- Прендіку!
Я біг далі. Незабаром Монтгомері гукнув мене знову, і я відповів кволим голосом!
- Е-гей!
Через якусь хвилину, хитаючись, я добіг до нього.
- Де ви були? - запитав він, утримуючи мене рукою на віддалі так, щоб світло з дверей било мені просто в обличчя. - Ми обидва так заклопоталися, що оце тільки півгодини, як згадали про вас.
Він завів мене до кімнати й посадив у шезлонг. На мить світло зовсім засліпило мене.
- Ми й гадки не мали, що ви підете обстежувати острів, не попередивши нас, - сказав він. - Я вже занепокоївся... Але... Що з вами?.. Слухайте...
Я був зовсім знесилений, і голова моя впала на груди. Він дав мені коньяку і, здається, зробив це не без внутрішнього задоволення.
- Ради Бога, - промовив я, - замкніть двері.
- Ви, певно, зустріли якесь із наших чудес? - запитав Монтгомері.
Він замкнув двері й знову підійшов до мене. Ні про що більше не питаючи, він дав мені ще трохи коньяку з водою і змусив поїсти. Я був зовсім виснажений. Він якось невиразно сказав, що забув, мовляв, попередити мене, й у двох словах запитав, коли я вийшов звідси та що я побачив. Відповідав я також небагатослівно, короткими, уривистими фразами.
- Скажіть мені, що воно все це означає? - запитав я мало не в істериці.
- Нічого надзвичайно страшного, - відповів він, - однак я гадаю, що на сьогодні вам і цього досить.
Раптом болісно завила пума. Монтгомері стиха вилаявся:
- Хай мене грім поб'є, якщо це місце не таке ж паскудне, як і Гауер-стріт із його котами.
- Монтгомері, - запитав я, - що то за істота переслідувала мене - тварина це чи людина?
- Якщо ви зараз не ляжете спати, - сказав він замість відповіді, - то назавтра й зовсім збожеволієте.
Я став навпроти нього.
- Що то за істота переслідувала мене? - повторив я своє запитання.
Він якось дивно глянув на мене, скрививши рота. Його очі, які за хвилину перед цим жваво блищали, нараз пригасли.
- Коли судити з вашої розповіді, - сказав він, - то це, мабуть, була примара.
Мене охопив порив шаленої люті, що так само швидко спав, як і виник. Знову сівши у шезлонг, я затис руками чоло. Пума завила ще раз.
Монтгомері підійшов до мене ззаду і поклав на плече руку.
- Ось вислухайте мене, Прендіку, - почав він. - Я не мав ніякого бажання брати вас на цей ідіотський острів. Але справи, голубе, не такі вже й погані, як вам здається. У вас розходилися нерви, ото й усе. Зважте на мою пораду і випийте снодійного. А це, - він кивнув у бік загорожі, - триватиме ще кілька годин. Вам просто слід заснути, інакше я ні за що не відповідаю.
Я мовчав. Схиливши голову, я затулив руками обличчя. Незабаром Монтгомері приніс маленьку склянку з якоюсь темною рідиною і дав мені її випити. Я слухняно проковтнув рідину, і він допоміг мені залізти в гамак.
Коли я прокинувся, був уже ясний день. Якусь годину я лежав нерухомо й дивився в стелю. Сволоки, як я помітив, було зроблено з корабельного дерева. Тоді я повернув голову і побачив, що на столі вже стоїть мій сніданок. Відчувши голод, я почав вилазити з гамака, але той, ласкаво випередивши мої наміри, перевернувся і викинув мене на підлогу. Я впав на всі чотири.
Піднявшись, я сів до столу. Голова моя обважніла, в пам'яті поставали невиразні спомини нічних пригод. Крізь незасклене віконце до кімнати віяв вранішній вітерець; свіже повітря та їжа викликали в мене почуття фізичного вдоволення. Несподівано за моєю спиною відчинилися двері, що виходять у двір. Я обернувся й побачив Монтгомері.
- Чи все гаразд? - запитав він. - Мені дуже ніколи. Він відразу ж і причинив двері, але згодом я помітив, що він забув їх замкнути.
Тоді я пригадав, який вираз на обличчі був у нього ввечері, і все, що трапилося перед тим, ожило в моїй пам'яті. Повертаючись думками до пережитого жаху, я знову почув крик. Але це вже був крик не пуми.
Я відклав шматок, що ніс до рота, і прислухався. В глибокій тиші чути було тільки подих легкого вітерця. Я подумав, що це мені вчулося.
Невдовзі я знову взявся до їжі, все так само пильно прислухаючись. Незабаром почувся новий крик, але дуже слабкий і тихий. У мене аж наче кров застигла в жилах. Крик цей приголомшив мене більше за всі інші звуки, які я чув тут раніше. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву, що то був за звук, звідки він брався: це був стогін, що переривався риданням і болісним важким зітханням. Тварина не могла так стогнати. Це була мука людської істоти!
Збагнувши весь цей жах, я зірвався на ноги й одним стрибком перетнув кімнату; вхопившись за ручку дверей, що вели в двір, я відчинив їх навстіж.
- Прендіку, стійте! - зненацька звідкілясь вихопився Монтгомері.
Зляканий шотландський хорт загарчав і загавкав. У мисці була кров, свіжа, темно-червона і воднораз яскрава. Я почув своєрідний запах карболової кислоти. Далі крізь відчинені двері в напівтіні виднілося щось, прив'язане до верстака. Воно було все пошматоване, у крові, обмотане бинтами. Раптом, заслонивши це видовище, показалася сива й страшна голова старого Моро.
Він ухопив мене закривавленою рукою за плече і, піднявши, як малу дитину, люто жбурнув назад до кімнати. Я на весь зріст простягся на підлозі. Двері грюкнули і сховали від мене його розпалене гнівом лице. Тоді я почув, як крутнули ключем у замку, і щось докірливо промовив Монтгомері.
- Зруйнувати працю всього життя! - донісся голос Моро.
- Він же не розуміє, - відповів Монтгомері. Він сказав іще щось, та я вже не розібрав.
- Я не маю часу, - озвався Моро.
Далі я вже не міг розчути. Я підвівся і стояв, весь тремтячи, а в голові у мене було повно найжахливіших припущень. «Чи ж то можлива, - думав я, - така страхітлива річ, як вівісекція людини?» Ця думка майнула, наче блискавка на буряному небі. І раптом мій затьмарений жахом розум пройнявся передчуттям неймовірної небезпеки.
Наближаючись до хатини, я побачив, що то світилося у відчинених дверях моєї кімнати. Я почув голос Монтгомері з темряви:
- Прендіку!
Я біг далі. Незабаром Монтгомері гукнув мене знову, і я відповів кволим голосом!
- Е-гей!
Через якусь хвилину, хитаючись, я добіг до нього.
- Де ви були? - запитав він, утримуючи мене рукою на віддалі так, щоб світло з дверей било мені просто в обличчя. - Ми обидва так заклопоталися, що оце тільки півгодини, як згадали про вас.
Він завів мене до кімнати й посадив у шезлонг. На мить світло зовсім засліпило мене.
- Ми й гадки не мали, що ви підете обстежувати острів, не попередивши нас, - сказав він. - Я вже занепокоївся... Але... Що з вами?.. Слухайте...
Я був зовсім знесилений, і голова моя впала на груди. Він дав мені коньяку і, здається, зробив це не без внутрішнього задоволення.
- Ради Бога, - промовив я, - замкніть двері.
- Ви, певно, зустріли якесь із наших чудес? - запитав Монтгомері.
Він замкнув двері й знову підійшов до мене. Ні про що більше не питаючи, він дав мені ще трохи коньяку з водою і змусив поїсти. Я був зовсім виснажений. Він якось невиразно сказав, що забув, мовляв, попередити мене, й у двох словах запитав, коли я вийшов звідси та що я побачив. Відповідав я також небагатослівно, короткими, уривистими фразами.
- Скажіть мені, що воно все це означає? - запитав я мало не в істериці.
- Нічого надзвичайно страшного, - відповів він, - однак я гадаю, що на сьогодні вам і цього досить.
Раптом болісно завила пума. Монтгомері стиха вилаявся:
- Хай мене грім поб'є, якщо це місце не таке ж паскудне, як і Гауер-стріт із його котами.
- Монтгомері, - запитав я, - що то за істота переслідувала мене - тварина це чи людина?
- Якщо ви зараз не ляжете спати, - сказав він замість відповіді, - то назавтра й зовсім збожеволієте.
Я став навпроти нього.
- Що то за істота переслідувала мене? - повторив я своє запитання.
Він якось дивно глянув на мене, скрививши рота. Його очі, які за хвилину перед цим жваво блищали, нараз пригасли.
- Коли судити з вашої розповіді, - сказав він, - то це, мабуть, була примара.
Мене охопив порив шаленої люті, що так само швидко спав, як і виник. Знову сівши у шезлонг, я затис руками чоло. Пума завила ще раз.
Монтгомері підійшов до мене ззаду і поклав на плече руку.
- Ось вислухайте мене, Прендіку, - почав він. - Я не мав ніякого бажання брати вас на цей ідіотський острів. Але справи, голубе, не такі вже й погані, як вам здається. У вас розходилися нерви, ото й усе. Зважте на мою пораду і випийте снодійного. А це, - він кивнув у бік загорожі, - триватиме ще кілька годин. Вам просто слід заснути, інакше я ні за що не відповідаю.
Я мовчав. Схиливши голову, я затулив руками обличчя. Незабаром Монтгомері приніс маленьку склянку з якоюсь темною рідиною і дав мені її випити. Я слухняно проковтнув рідину, і він допоміг мені залізти в гамак.
Коли я прокинувся, був уже ясний день. Якусь годину я лежав нерухомо й дивився в стелю. Сволоки, як я помітив, було зроблено з корабельного дерева. Тоді я повернув голову і побачив, що на столі вже стоїть мій сніданок. Відчувши голод, я почав вилазити з гамака, але той, ласкаво випередивши мої наміри, перевернувся і викинув мене на підлогу. Я впав на всі чотири.
Піднявшись, я сів до столу. Голова моя обважніла, в пам'яті поставали невиразні спомини нічних пригод. Крізь незасклене віконце до кімнати віяв вранішній вітерець; свіже повітря та їжа викликали в мене почуття фізичного вдоволення. Несподівано за моєю спиною відчинилися двері, що виходять у двір. Я обернувся й побачив Монтгомері.
- Чи все гаразд? - запитав він. - Мені дуже ніколи. Він відразу ж і причинив двері, але згодом я помітив, що він забув їх замкнути.
Тоді я пригадав, який вираз на обличчі був у нього ввечері, і все, що трапилося перед тим, ожило в моїй пам'яті. Повертаючись думками до пережитого жаху, я знову почув крик. Але це вже був крик не пуми.
Я відклав шматок, що ніс до рота, і прислухався. В глибокій тиші чути було тільки подих легкого вітерця. Я подумав, що це мені вчулося.
Невдовзі я знову взявся до їжі, все так само пильно прислухаючись. Незабаром почувся новий крик, але дуже слабкий і тихий. У мене аж наче кров застигла в жилах. Крик цей приголомшив мене більше за всі інші звуки, які я чув тут раніше. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву, що то був за звук, звідки він брався: це був стогін, що переривався риданням і болісним важким зітханням. Тварина не могла так стогнати. Це була мука людської істоти!
Збагнувши весь цей жах, я зірвався на ноги й одним стрибком перетнув кімнату; вхопившись за ручку дверей, що вели в двір, я відчинив їх навстіж.
- Прендіку, стійте! - зненацька звідкілясь вихопився Монтгомері.
Зляканий шотландський хорт загарчав і загавкав. У мисці була кров, свіжа, темно-червона і воднораз яскрава. Я почув своєрідний запах карболової кислоти. Далі крізь відчинені двері в напівтіні виднілося щось, прив'язане до верстака. Воно було все пошматоване, у крові, обмотане бинтами. Раптом, заслонивши це видовище, показалася сива й страшна голова старого Моро.
Він ухопив мене закривавленою рукою за плече і, піднявши, як малу дитину, люто жбурнув назад до кімнати. Я на весь зріст простягся на підлозі. Двері грюкнули і сховали від мене його розпалене гнівом лице. Тоді я почув, як крутнули ключем у замку, і щось докірливо промовив Монтгомері.
- Зруйнувати працю всього життя! - донісся голос Моро.
- Він же не розуміє, - відповів Монтгомері. Він сказав іще щось, та я вже не розібрав.
- Я не маю часу, - озвався Моро.
Далі я вже не міг розчути. Я підвівся і стояв, весь тремтячи, а в голові у мене було повно найжахливіших припущень. «Чи ж то можлива, - думав я, - така страхітлива річ, як вівісекція людини?» Ця думка майнула, наче блискавка на буряному небі. І раптом мій затьмарений жахом розум пройнявся передчуттям неймовірної небезпеки.
No comments:
Post a Comment